WIWI

Отом ся приїхав!

Літо. Липень. Складається враження, що цей дощ ніколи не скінчиться. Такого щедрого на опади літа, я не пам’ятаю.

Дитячий християнський табір Kairos Camp. Завершення першого заїзду. Час сплавляти дітей на катамарані.

Одяг для сну, одяг для сплаву, одяг для міста, наплічник. В таборі мене чекає намет. Щоб нікому не заважати шарудінням, я не запаковував мої речі в окремі целофанові пакетики: – Ну, що може статися! До табору рукою подати, – подумав я.

Автовокзал. Білет в кишені. На пероні промишляє, якась група молодиків-торгашів. Вони так професійно “впарюють” людям, якісь цікаві, кольорові коробочки!?

– Що ж вони продають і, що говорять тим людям? – стою, спостерігаю за ними.

Незабаром, я почав прогулюватись біля цих “розводил”, в надії, що вони почнуть мене обробляти. Проте, чуйка в них чудова – здоровий хлопака з наплічником, був їм не цікавий.

Автобус. Сиджу і водночас стою біля товстої тітоньки, яка зайняла пів мого сидіння. Стандартний, не цікавий переїзд. Навіть нічого згадати.

Хоча, момент прибуття в Устечко, таки був незабутнім. Кожного разу, як я сюди приїжджав, кінцевою зупинкою був центр села заляпаний магазинами. Цього ж разу водій, на прохання кількох громадян, зупинився за сто метрів, перед мостом через Джурин і кулею пролетів очікувану мною локацію. Поки мої звивини здивовано скрипіли, за вікном ливанув густий, як мітла дощ. Все стало сиве і мокре. Злива була така, що з салону все виглядало так, наче я на підводному човні.

Джипіес між моїми вухами судорожно перераховував маршрут. Автобус все далі віддалявся від місця висадки.
Я вирішив вийти біля стежки на водоспад “Самітник” – це серед лісу, через який проходила асфальтована дорога.
Дощ лив дужче і дужче. Мої мікросхеми горіли в пошуках сухого виходу з ситуації.

– Зупиніться, мені, тут, – гонорово заявив я.
– Серед лісу? – вирячився на мене водій.

В салоні сиділа ще одна пасажирка. Її очі вилізли з орбіт, а щелепа впала на коліна, коли відкрились двері і я зробив крок в безодню, миттю перетворившись на мокрого, зацьомканого кота.

На секунду, мені здалось, що повз мене проплив карась.

Я стояв посеред дороги з наплічником на плечах, мокрий, як щур. Автобус погріб далі. Я, акуратно пробуксовуючи ластами, заплив в ліс.

Модні сандалі і гектари слизької та смердючої, як соплі, багнюки. Слизько було всюди: під ногами, на плечах і навіть в голові.

Усвідомлюючи, що дороги я не пам’ятаю, що всі речі вже мокрі, що йти я можу лише, як пінгвін, що, якщо я заблукаю, як попереднього разу (тоді я ночував під батутом), а тента, пончо чи намета немає, то це буде найпрофесійніша ніч в моїй історії, що навколо ні душі і я можу волати на всю горлянку, я волав і кайфував від цього.

Стежка розлізлася в протилежні сторони. Я застиг, переварюючи несподіваний поворот подій.

– Далі, йду просто по напрямку, – вирішив я, – тобто просто лісом і тільки вниз.
– А-а-а-а, е-е-е-е, Ісу-у-ус, – репенив я і смачно місив болото, та хрускав сухо-гнилими гілками під ногами.

Раптом, спуск став дуже стрімким.  На такому я вчив дітей спускатися дюльфером. Але ж цього разу, я без шнура, з наплічником, в відкритих шльопко-сандалях, в “модних” мокрих шортах.

Техніка спуску була проста – задом, як рак, на четвереньках, частково ступаючи, а частково їдучи. Я долав метр за метром, дерево за деревом, патик за патиком. В результаті, в болоті були лише руки і ноги.

Я вийшов на стежку понад Джурином.

За кілька хвилин, я почув відповідь на мій дикий лемент.

– Табір, десь поруч, – подумав я.

Перебрівши річку я опинився в мокрій казці – Kairos Camp.

Продовження історії в розповіді “От теля!

Пережив та написав я,
Юра (WIWI)